Данило Романович, також Король Данило або Данило Галицький - народився в 1201 році. Руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства.

Сім'я:

• Батько: Роман Великий - князь Новгородський (1168–1170), Волинський (1173–1187, 1188–1205), Галицький (1187–1188, 1199–1205), Великий Київський (1203–1205). Вбитий біля міста Завіхоста 19 червня 1205 року.
• Мати: Анна ймовірно, візантійська дворянка, Велика княжна Київська (1203–1205). Померла після 1219 року.
• Дружини: 
  • Анна Мстиславівна Новгородська дочка Мстислава II Удатного, дружина Данила з 1218 р.
  • Племінниця литовського короля Міндовга I - ім'я невідоме, дружина Данила не пізніше 1252 р.
  • Брат: Василько Романович - князь Белзький (1207–1211), Берестейський (1221–1231), Волинський (1231–1269). Помер в 1269 році.
• Сестри: 
  • Федора Романівна, одружена з Васильком Володимировичем з 1187 (1188). Померла після 1200 року.
  • Олена Романівна, одружена з Михайлом II Чернігівським не пізніше 1200 р. Померла після 1241 року.
• Сини:
  • Іраклій Данилович народився в 1223 році.
  • Лев I Данилович народився 1228 році - князь Белзький (1245–1264), Галицький (1264–1301); переніс столицю до Львова.
  • Роман Данилович - князь Луцький (1265–1289), Волинський (з 1289)
  • Шварно Данилович - Король Галицький і Великий князь Литовський, 1264–1267 (1268–1269)).
  • Мстислав Данилович
• Дочки:
  • Переяслава Данилівна, одружена з князем Мазовії Земовитом I
  • Устинія Данилівна, одружена з князем Андрієм Ярославичем з 1250 (1251).
  • Софія Данилівна, одружена з Генріхом V, графом Шварцбург-Бланкенбургським.

Біографія:

• Після смерті батька, князя Романа Великого (1205), його малолітні діти Данило та Василько не мали шансів утримати владу в Галичі.
• Вдова Романа, княгиня Анна з синами переїхала з Галича до Володимира на Волині, де був похований її чоловік.
• В 1206 році вона з Васильком вирушила до Кракова, Данила відіслала до двору угорського короля, де він провів 6 років. Анна виконувала роль реґента при малолітніх синах до 1215 року, коли Данило став правити у Володимирі самостійно - тоді пішла до монастиря.
• Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла, Мстислав Удатний, інші нащадки родичів Романа, зять Романа Михайло Чернігівський і його син Ростислав. Також на галицькі землі претендували споріднені династії Арпадів (Угорщина) та П'ястів (Польща).
• 1211 рік - бояри посадили Данила князювати в Галичі, але вигнали в 1212.
• 1214 рік - в Спиші угорський король Андрій II і краківський князь Лешко I Білий за згоди папи Іннокентія III вирішили посадити в Галичі угорського королевича Коломана та польську княжну Саломею (віком 5 і 3 роки відповідно). При цьому Галичина відходила до Угорщини, а Романовичам залишалася Волинь.

Боротьба за галицький трон

• Впродовж понад десять років молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися у їхній вотчині. 
• В 1215 році за підтримки краківського князя Лешка I Білого Данило став князем у Володимир-Волинському. Заволодівши містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відігравав Данило як старший, Василько став його помічником і союзником.
• Коли князь Торопецький Мстислав Удатний опанував Галич. Він поріднився з Данилом, видавши за нього свою доньку Анну. Лешко I Білий, посварившись з Мстиславом II, вигнав його та посадив у Галичі зятя — королевича угорського Коломана 1220 року. Мстислав із допомогою Данила вигнав угорців із Галича 1221 року.
• В 1223 році разом з іншими руськими князями брав участь у битві на Калці проти монголів. Був поранений у груди й відступив з поля битви.
• 1227 рік:
  • алицькі бояри (передусім Судислав) умовили Мстислава Удатного перед смертю передати Галич не Данилу, а своєму зятеві, угорському королевичу Андрію
  • Данило з Васильком провели успішний похід на Луцьк проти Ярослава Ігоровича, який закінчився взяттям міста і приєднанням князівства до володінь Романовичів. Одразу після походу Данило передав Василькові Луцьк і Пересопницю
  • Данило і Василько провели успішний похід на Чарторийськ, в якому князювали ворожі Данилу пінські князі. Похід завершився взяттям і приєднанням міста до володінь Данила Романовича і полоном пінських князів.
• 1228 рік - у відповідь велика коаліція у складі Ростислава Пінського, Михайла Чернігівського, Володимира Київського разом з половцями 1228 року взяла в облогу місто Кам'янець — володіння Данила. Ініціатором походу був Ростислав Пінський, який мстив за взятих у полон дітей. Однак Данило і Василько в союзі з Олександром Всеволодовичем вчинили несподіваний похід на Київ — Михайло Чернігівський та Володимир Київський змушені були зняти облогу і піти на примирення з Данилом.
• 1232 рік - Данило в союзі з київським великим князем Володимиром IV та половцями безуспішно воював проти угорців. Невдовзі помер королевич Андрій - Данило посів галицький трон.
• 1233 рік - під Шумськом було розбито угорське військо. Перед битвою Данило Романович молився в міському храмі св. Симеона.
• 1235 рік - Михайло Чернігівський зайняв Галич і залишив там свого сина Ростислава. 1238 року Данило Романович повернув собі галицький трон. До титулу Волинського князя додав титул князя Галицького.

Татарська навала. Коронація

• В 1238 році Данило розбив лицарів Добжинського ордену в битві під Дорогочином і повернув собі порубіжні з Мазовією землі Берестейщини (детальніше Данило Галицький. Таємниці однієї перемоги). Того року підкорив Турово-Пінське князівство.
• В 1239 - зайняв Київ, де не було князя, посадив там свого намісника - воєводу Дмитра.
• У грудні 1240 року воєвода Дмитро очолив оборону Києва від орд хана Батия - місто відстояти не вдалося.
• 1241-го орди хана Батия рушили на Волинь та Галич. У цей час Данило не був на своїх землях — їздив в Угорщину з сином Левом сватати королівську доньку Констанцію. Коли отримав відмову, поїхав у Польщу, де залишався до відходу татар. Володіння його були спустошені; щоб урятувати хоча б щось, Дмитро переконав Батия йти на угрів.
• Повернувшись до Галичини, Данило змушений був придушувати боярський заколот. Після цього його давній ворог Ростислав IV (син Михайла II Чернігівського) кілька разів протягом 1241–1245 років нападав на Галицьку землю в союзі з руськими князями, або з поляками, або з військом свого тестя — угорського короля.
• У 1240-х роках Данило на річці Угорці заснував місто Холм. Сюди, на західні кордони своєї держави, подалі від татар, він переніс свою столицю з Галича. На заклик Данила її заселили численні ремісники, будівничі, що тікали від татар, а також іноземці. Головною спорудою Холма стала велична й багато оздоблена церква Іоана Златоуста. Зводилися й інші храми: Кузьми та Дем'яна, пресвятої Богородиці.
• 17 серпня 1245 року в битві під Ярославом війська Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством. Ця битва була однією з найбільших в історії Русі XIII століття.
• До того часу Галицько-Волинське князівство не було обкладене татарською даниною. Після Ярославської битви хан Мауці надіслав до Данила посла з вимогою: «Дай Галич!». Данило, подумавши, відповів: «Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам».

Король Данило

• На відозви Папи до хрестового походу ніхто не відгукнувся. Король зберіг титул, припинив відносини з Папою та почав готуватися до опору власними силами. Час був сприятливий - після смерті Батия в Орді почалися ворохобні; татарським темником (намісником) у цій частині Русі був слабкий Куремса.
• Наприкінці 1254 р. почав військову кампанію проти татар. Куремса спробував перейти у контрнаступ і виступив зі своїм військом під Крем'янець, потім під Володимир-Волинський і Луцьк, але був розгромлений. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Орди.
• 1254-1255 роки - військо короля звільнило від загонів Куремси землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева, взяло Возвягель. Данилові вдалося відстояти від татар Бакоту (Поділля) та повернути зайняті ними міста на Волині.
• В Каракорумі ствердився великий хан (імператор) Хубілай, на місце Куремси призначили заповзятливого Бурундая. Він посварив короля з Міндовгом, досяг того, що в його поході на Литву 1258 року брали участь галицькі дружини під проводом Василька Романовича, попри те, що Данило був сватом Міндовга.
• Союзників у Данила Романовича не виявилося — Бела був послаблений поразкою від чехів (він знову намагався оволодіти австрійським спадком). Коли Бурундай зажадав, аби король прибув до нього, він відправив замість себе сина Лева, сам поїхав до Польші.
• Продемонструвавши свою силу, Бурундай прийшов на землі Галичини й Волині з великим військом, заявивши: «Якщо хочете жити з нами у злагоді, то розкидайте всі ваші міста». Данило й Василько змушені були зруйнувати все, що будували довгі роки. Вони розібрали фортифікації Луцька, Крем'янця, Данилова, Львова (названого на честь княжого сина Лева). Галицько-Волинська держава позбулася головних пунктів опору у війні з ординцями. Вдалося зберегти лише Холм. 1260 року загони Бурундая залишили Галичину та Волинь.
• Татари також змусили галицькі дружини до участі в їхньому поході на Польщу. В 1262 році Василько відбив грабіжницький набіг Литви, наздогнавши та винищивши обтяжених здобиччю литовців біля міста Небеля.
• 1262 року зустрівся з польським князем Болеславом V Сором'язливим, проводив перемовини про розмежування, «положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську».
• З усіх зовнішніх дій найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.

Арсен Борисович Аваков (народився 2 січня 1964, Баку) - український політичний і громадський діяч, народний депутат України 7-го скликання. Виконувач обов'язків міністра внутрішніх справ України з 22 лютого 2014 року. Голова Харківської обласної державної адміністрації (з 4 лютого 2005 року по лютий 2010 року), колишній депутат Харківської обласної ради. Член Ради національної безпеки і оборони України з 25 травня 2007 року по 21 січня 2008 року, Організаційного комітету з підготовки та проведення в Україні фінального турніру чемпіонату Європи 2012 року з футболу з 24 квітня до 8 травня2007 р., Національної ради з питань взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування.Заслужений економіст України. За даними журналу «Фокус» на 2012 рік, займає 70 місце у списку найбагатших людей України зі статками у 189,0 мільйонів доларів. Член партії ВО «Батьківщина», голова Харківської обласної організації з 2010року.

Життєпис

Народився 2 січня 1964 р. у селищі ім. Кірова (Кіровський, нині - Бінаґадінський район) м. Баку у сім'ї військовослужбовця.

З 1966 р. постійно мешкає в Україні. За національністю — вірменин.

У 1981–1982 рр. працював препаратором кафедри «Автоматизовані системи управління» Харківського політехнічного інституту.

У 1988 р. закінчив Харківський політехнічний інститут (спеціальність — «Автоматизовані системи управління», кваліфікація — інженер-системотехнік).

У 1987–1990 рр. працював інженером у Всесоюзному науково-дослідницькому інституті охорони вод (м. Харків).

У 1990 році заснував і очолив АТ «Інвестор», а в 1992 р. — комерційний банк «Базис».

У 2002 р. був обраний членом виконавчого комітету Харківської міської ради.

4 лютого 2005 р. Указом Президента України призначений головою Харківської обласної державної адміністрації та склавповноваження Голови наглядової ради АТ «Інвестор» й АКБ «Базис».

26 березня 2006 р. обраний депутатом Харківської обласної ради V скликання, член комісії з питань бюджету.

18 травня 2009 р. відмовився коментувати можливе його призначення на посаду керівника Секретаріату Президента України.

Політична діяльність

Під час президентської виборчої кампанії 2004 р. був заступником керівника Харківського регіонального штабу Віктора Ющенка, першим заступником голови Харківського регіонального «Комітету національного порятунку»[7].

У березні 2005 р. обраний до Ради партії Наша Україна та її президії.

11 квітня 2009 р. за пропозицією лідера Всеукраїнського громадського руху «За Україну!» В'ячеслава Кириленка обраний головою Харківської обласної організації «За Україну!».

На запрошення Юлії Тимошенко рішенням президії політради ВО «Батьківщина» 21 квітня 2010 року призначений головоюХарківської обласної організації партії. Це рішення викликало заперечення серед деяких депутатів фракцій БЮТ у Харківськійміській і обласній радах.

У жовтні 2010 року брав участь у виборах Харківського міського голови. Однак, як заявляє міжнародна правозахисна організація Freedom House, в результаті масових порушень результат виборів був змінений на користь Геннадія Кернеса[34].

В січні 2012 року проти Арсена Авакова прокуратурою Харківської області було порушено кримінальну справу за статтею «перевищення влади та службових повноважень». 31 січня в квартирах Авакова відбулися обшуки.

31 січня 2012 року Авакова було оголошено до міжнародного розшуку. Червонозаводський суд Харкова видав постанову про його арешт.

Проте голови парламентських фракцій «БЮТ—Батьківщина» та «Наша Україна — Народна Самооборона» Андрій Кожемякин і Микола Мартиненко звернулися до Генерального секретаріату Інтерполу із проханням відмовити правоохоронним органам України в розшуку і затриманні лідера харківської опозиції Арсена Авакова.

З аналогічним проханням до Інтерполу звернувся співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Лідер фракції БЮТ—"Батьківщина" Андрій Кожем'якин назвав справу Авакова замовленою і сфабрикованою.

Юлія Тимошенко заявила, що Аваков винен лише в тому, що є опозиціонером.

Сам Арсен Аваков звернувся до Генерального прокурора України з проханням закрити кримінальну справу стосовно нього у зв'язку з відсутністю складу злочину, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України.

За підсумками парламентських виборів 2012 року, обраний народним депутатом України по списках об'єднаної опозиції «Батьківщина». Заступник голови фракції. Голова підкомітету з питань законодавства про статус народного депутата України Комітету Верховної Ради з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Після загибелі одного з координаторів «Правого сектору» Олександра Музичко лідер Правого сектору Дмитро Ярош на брифінгу в Києві заявив, що вимагає відставки міністра МВС України Арсена Авакова. Відповідаючи на заяву Яроша Аваков сказав, що приймає виклик Правого сектору і його позиція до всіх, хто порушує громадський порядок, буде жорстокою.

Олександр Валентинович Турчинов (народився 31 березня 1964, Дніпропетровськ) — український політик. Народний депутат України. Перший заступник голови партіїВсеукраїнське об'єднання «Батьківщина», керівник Центрального штабу. Доктор економічних наук, професор, член Національної спілки письменників України, Голова Верховної Ради України з 22 лютого 2014 року. Також з 23 лютого 2014 року є виконувачем обов'язків Президента України.

Фактично, у цей період О. В. Турчиновим об'єднані посади очільника Парламенту (Голова Верховної Ради), керівника Уряду (координатор роботи Кабінету Міністрів), президентська влада (в.о. Президента), військова влада (Верховний Головнокомандувач). Таким чином, його можна називати особою, що де-юресконцентрувала найбільші в новій історії України повноваження. Ці повноваження надалися Турчинову в надзвичайний період української історії, в обхід принципу розподілу державної влади і без жодного публічного обговорення.

За його словами, він «не прагнув цих посад і після відновлення виконавчої влади, якій буде довіряти народ, готовий відразу ж подати у відставку»

Сім'я

Одружений. Дружина Турчинова Ганна Володимирівна (1970) — кандидат педагогічних наук, завідувач кафедри іноземних мов Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Син Кирило (1992) — студент.

Освіта

Освіта вища, у 1986 році з відзнакою закінчив технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту, спеціальність — обробка металів тиском (інженер). Кандидатська дисертація «Методичне забезпечення і механізм реформування та оптимізації оподаткування в сучасних економічних умовах» (1995). Докторська дисертація «Тіньова економіка (методологія дослідження та механізми функціонування)» (1997).

Життєпис

1987–1990 роки — секретар райкому комсомолу, потім завідувач відділу агітації і пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу. Виступив одним з координаторів Демократичної платформи в КПРС, що агітувала за оновлення, децентралізацію Компартії, за що і позбувся партквитка.

Трудовий шлях розпочав на комбінаті «Криворіжсталь».

У 1990–1991 роках — головний редактор Українського відділення інформаційного агентства УНА-прес АПН. У 1991 році очолює Інститут міжнародних зв'язків, економіки, політики і права, у 1992 році його призначено на посаду голови Комітету з роздержавлення і демонополізації виробництва Дніпропетровської обласної державної адміністрації.

У 1993 році призначений радником прем'єр-міністра України Леоніда Кучми з питань мікроекономіки. Леонід Кучма лобіює його кандидатуру під час дискусії про лідерство в об'єднанні «Нова Україна», але його активісти віддають перевагу Володимиру Гриньову. В цьому ж році за участю Турчинова створюється партія Всеукраїнське об'єднання «Громада», а він стає її лідером. Щоправда, особливої активності ця організація не виявляє. А сам Турчинов поєднує головування у «Громаді» з науковою роботою. У 1994 році він обіймає посаду генерального директора Інституту економічних реформ, завідувача лабораторії дослідження тіньової економіки Інституту Росії НАН України.

У 1997 році Олександр Турчинов зближується з керівницею корпорації ЄЕСУ Юлією Тимошенко, яка на той час вже отримала мандат народного депутата і почала виявляти інтерес до партійних проектів. Турчинов навіть погоджується поступитися своїм лідерством у «Громаді» — з'являються чутки що в партії буде дві співголови — Юлія Тимошенко та Олександр Єльяшкевич. Проте у вересні 1997 року доволі несподівано головою «Громади» обирають Павла Лазаренка, який тільки-но пішов у відставку і потребував партійного майданчика для опозиційної діяльності.

У 1998 році Турчинов був обраний народним депутатом — за партійним списком «Громади». У березні 1999 року — вийшов із керівництва партії, внаслідок конфлікту з Лазаренком, у травні — з фракції. У липні, разом з Тимошенко, створив нову партію — Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина».

Після призначення партійного лідера віце-прем'єром в уряді Віктора Ющенка, очолив фракцію «Батьківщини» і парламентський Комітет з питань бюджету. Як голова Комітету виступив автором кардинальної бюджетної реформи. І саме в цей час, коли бюджетним комітетом керує Олександр Турчинов, в Україні розпочинається стабільне зростання пенсій та заробітних плат. Був одним з авторів Бюджетного кодексу. Після переходу партії до опозиції став одним з фундаторів Форуму національного порятунку (ФНП).

У 2002 році повторно обраний народним депутатом України за списком «Блоку Юлії Тимошенко». Був уповноваженим представником фракції та членом Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України.

У 2004 році — один з лідерів Помаранчевої революції. Саме Олександр Турчинов очолює виконком по забезпеченню координації акції громадянського протесту під час подій на Майдані. Також був одним із заступників керівника виборчого штабу Віктора Ющенка.

У лютому — вересні 2005 року обіймав посаду голови Служби безпеки України. В рамках загального реформування апарату управління країною перед ним було поставлено завдання реформувати СБУ, створивши на її базі дві структури з одним підпорядкуванням — національну розвідку і національне бюро розслідувань. У ведення національного бюро розслідувань планувалося передати контррозвідку і всі питання, що зачіпають державну безпеку. Також на цій посаді вперше в Україні ініціював розслідування діяльності газової мафії в Україні. Звільнився з неї за власним бажанням — після відставки уряду Тимошенко.

На парламентських виборах 2006 року знову стає народним депутатом. У Верховній Раді 5-го скликання був заступником голови фракції БЮТ та вдруге обирається членом регламентного Комітету.

23 травня 2007 року указом президента Віктора Ющенко призначений першим заступником Секретаря Ради національної безпеки та оборони України. На цій посаді Олександр Турчинов у 2007 році зупинив ескалацію конфлікту в країні та забезпечив проведення дострокових демократичних виборів до парламенту.

Втретє обраний народним депутатом на дострокових парламентських виборах 2007 року.

Перший віце-прем'єр-міністр України (19 грудня 2007 — 11 березня 2010).

У травні 2008 року брав участь у виборах Київського міського голови і посів друге місце.

З 12 грудня 2012 — народний депутат України 7-го скликання від партії Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», № 4 в списку. Член Комітету Верховної Ради з питань інформатизації та інформаційних технологій.

Після перемоги Євромайдану

22 лютого 2014 року обраний на посаду голови Верховної Ради України.

З 23 лютого він є виконувачем обов'язків Президента України.

З 25 лютого Турчинов уповноважений підписувати закони України до обрання нового Президента. Також він почав підписувати президентські укази. Перший Указ Турчинова — «Про призначення О.Махніцького виконуючим обов'язки Генерального прокурора України».

З 26 лютого — Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України

Петро Олексійович Романов (народився 9 червня 1672 (за старим стилем) — помер 28 січня 1725) — юридично обіймав посаду царя Великої, Малої і Білої Русі (1682-1725 роки), з 1721 також посаду імператора заснованої ним Російської імперії під ім’ям Петро I.

Молодший син царя Олексія Михайловича від другого шлюбу з Наталією Наришкіною народився 30 травня 1672 року. У дитинстві Петро отримав домашню освіту, з юних років знав німецьку мову, потім вивчав голландську, англійську і французьку мови. За допомогою палацових майстрів освоїв багато ремесел (столярне, токарне, збройове, ковальське тощо) Майбутній імператор був фізично міцний, рухливий, допитливий і здатний, володів хорошою пам’яттю.

У квітні 1682 Петро був зведений на престол після смерті бездітного царя Федора Олексійовича в обхід свого зведеного старшого брата Івана. Однак сестра Петра та Івана, царівна Софія, і родичі першої дружини Олексія Михайловича, Милославські, використали стрілецьке повстання в Москві для палацового перевороту. У травні 1682 прихильники і родичі Наришкіних були вбиті або заслані, “старшим” царем був оголошений Іван, а Петро — “молодшим” царем при правительці Софії.

При правительці Софії Петро жив у селі Преображенському під Москвою. Тут зі своїх ровесників Петро сформував “потішні полки” — майбутню імператорську гвардію. У ті ж роки царевич познайомився з сином придворного конюха Олександром Меншиковим, який надалі став “правою рукою” імператора.

У другій половині 1680-х років почалися зіткнення між Петром і Софією Олексіївною, яка прагнула до єдиновладдя. У серпні 1689, отримавши звістки про підготовку Софією палацового перевороту, Петро поспішно виїхав з Преображенського в Троїце-Сергієву Лавру, куди прибули вірні йому війська і його прихильники. Озброєні загони дворян, зібрані гінцями Петра Олексійовича, оточили Москву, Софія була відлучена від влади і поміщена в Новодівочий монастир, її наближені заслані або страчені.

Після смерті Івана Олексійовича (1696) Петро Олексійович став єдинодержавним царем.

Реформи

Володіючи сильною волею, цілеспрямованістю та великою працездатністю, Петро протягом усього життя поповнював свої знання та навички в різних областях, приділяючи особливу увагу військовій та морській справі. У 1689-1693 роки під керівництвом голландського майстра Тіммермана і російського майстра Карцева Петро вчився будувати кораблі на Переславському озері. У 1697-1698 роках під час першої закордонної поїздки пройшов повний курс артилерійських наук у Кенігсберзі, півроку працював теслею на верфях Амстердама (Голландія), вивчаючи корабельну архітектуру та креслення планів, закінчив теоретичний курс кораблебудування в Англії.

За наказом Петра I за кордоном закуповувалися книги, прилади, зброя, запрошувалися іноземні майстри та науковці. Петро I зустрічався з Лейбніцем, Ньютоном та іншими вченими, в 1717 році він був обраний почесним членом Паризької Академії наук.

У роки царювання Петро I провів великі реформи, спрямовані на подолання відсталості Росії від передових країн Заходу. Перетворення торкнулися усіх сфер суспільного життя. Петро I розширив власницькі права поміщиків над майном і особистістю кріпаків, замінив подвірне оподаткування селян подушним, видав указ про посесійних селян, яких дозволялося купувати власникам мануфактур, практикував масову приписку державних і ясачних селян до казенних і приватних заводів, мобілізацію селян і городян в армію і на будівництво міст, фортець, каналів тощо. Указ про единонаслідування (1714) зрівняв помістя і вотчини, надавши їх власникам право передавати нерухоме майно одному з синів, і тим самим закріпив дворянську власність на землю. Табель про ранги (1722) встановив порядок присвоєння чинів у військовій і цивільній службі не за знатністю, а за особисті здібності та заслуги.

Петро I сприяв піднесенню продуктивних сил країни, заохочував розвиток мануфактур, шляхів сполучення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Реформи державного апарату при Петрі I стали важливим кроком на шляху перетворення російського самодержавства XVII століття в чиновницько-дворянську монархію XVIII століття з її бюрократією та служилими станами. Місце Боярської думи зайняв Сенат (1711), замість наказів були засновані колегії (1718), контрольний апарат представляли спочатку “фіскали” (1711), а потім прокурори на чолі з генерал-прокурором. Замість патріаршества була заснована Духовна колегія, або Синод, який перебував під контролем уряду. Велике значення мала адміністративна реформа. У 1708-1709 замість повітів, воєводств і намісництв було засновано 8 (потім 10) губерній на чолі з губернаторами. У 1719 році губернії були розділені на 47 провінцій.

У 1703 році Петро I заклав місто Санкт-Петербург, який став у 1712 році столицею держави. В 1721 році Росія була проголошена імперією.

За Петра I вперше в історії Росії були засновані постійні дипломатичні представництва і консульства за кордоном, скасовані застарілі форми дипломатичних відносин та етикету.

Великі реформи Петром I були проведені також в галузі культури і освіти. З’явилася світська школа, була ліквідована монополія духовенства на освіту. Петром I були засновані Пушкарська школа (1699), Школа математичних і навігацьких наук (1701), медико-хірургічна школа; відкрито перший російський загальнодоступний театр. У Санкт-Петербурзі були засновані Морська академія (1715), інженерна та артилерійська школи (1719), школи перекладачів при колегіях, відкрито перший російський музей — Кунсткамеру (1719) з публічною бібліотекою. У 1700 році були введені новий календар із початком року 1 січня (замість 1 вересня) і літочислення від “Різдва Христового”, а не від “Створення світу”.

За розпорядженням Петра I були проведені експедиції в Середню Азію, на Далекий Схід, до Сибіру та інші, покладено початок систематичному вивченню географії країни і картографування.

Військова реформа

Справою всього його життя було посилення військової потужності Росії і підвищення її ролі на міжнародній арені. Йому довелося продовжувати війну з Туреччиною, що почалася в 1686 році, вести багаторічну боротьбу за вихід Росії до моря на Півночі та на Півдні. У результаті Азовських походів (1695-1696) російськими військами був зайнятий Азов, і Росія вийшла до берегів Азовського моря. У довгій Північній війні (1700-1721) Росія під керівництвом Петра I домоглася повної перемоги, отримала вихід до Балтійського моря, що дало їй можливість встановити безпосередні зв’язки із західними країнами. Після Перського походу (1722-1723) до Росії відійшло західне узбережжя Каспійського моря з містами Дербент і Баку.

У роки Північної війни Петро I створив регулярну армію і військово-морський флот. Основою устрою збройних сил з’явилися рекрутська повинність (1705) і обов’язкова військова служба дворян, що одержували офіцерський чин після закінчення військової школи або служби рядовими та сержантами гвардії. Організацію, озброєння та спорядження, правила навчання і тактики, права і обов’язки всіх чинів армії та флоту визначали Військовий статут (1716), Морський статут (1720) і Морський регламент (1722), у розробці яких брав участь Петро I.

Приділяючи багато уваги технічному переозброєнню армії і флоту, Петро I налагодив розробку та виробництво нових типів кораблів, нових зразків гармат і боєприпасів, створив струнку систему базування флоту на Азовському, Балтійському і Каспійському морях. Було збудовано велику кількість гребних і вітрильних суден.

Піклуючись про моральний дух військ, Петро I нагороджував генералів, що відзначилися заснованим ним у 1698 році орденом Святого Андрія Первозванного, солдатів і офіцерів — медалями та підвищенням у чинах (солдат також грошима). У той же час Петро I ввів в армії сувору дисципліну з тілесними покараннями і смертну кару за тяжкі військові злочини.

Війни Петра

Петро проводив широкомасштабну завойовницьку зовнішню політику. Московська держава насильно експлуатуючи козацькі формування з Малої Русі (України) і Великої Русі (Дону, Яіку, Уралу, Волги) продовжувала розпочату ще за правління Софії війну з Османською імперією (Кримським ханством і Туреччиною) (Кримські походи 1687 і 1689, Азовські походи 1695-96), що завершилися захопленням північного узбережжя Азовського моря й ліквідацією турецько-татарських фортець у нижній течії Дніпра (див. Карловицький конгрес 1696-99 і Константинопольський мир 1700).

Уклавши союз з Данією та польським королем Августом Фредериком, Петро І розпочав Північну війну 1700-21 проти Швеції, в якій українські козацькі формування брали участь як у складі військ короля Швеції Карла XII так і у складі московських військ. Після відкритої підтримки гетьманом Іваном Мазепою Карла XII, Петро наказав знищити гетьманську столицю — Батурин. Царськими військами, якими керував Олександр Меншиков, було замордовано від 10 до 20 тисяч (за різними даними) місцевих жителів. Північна війна, що тривала з перемінним успіхом, закінчилась Ніштадтським миром 1721, який закріпив за Росією колишні шведські володіння в східній Балтиці — Інгерманляндію (з новою столицею царства — Санкт-Петербургом), Естляндію, Ліфляндію, частину Фінляндії і забезпечив Московії вигідне стратегічне становище в Курляндії.

Невдала війна з Османською імперією 1710-11, що закінчилась Прутським мирним договором 1711, позбавила Росію її завоювань на Азовському морі. Зате успішна війна з Персією (Іраном) 1722-1723 зміцнила російські позиції на Закавказзі (було приєднано каспійське узбережжя з містами Дербент і Баку). В області внутрішньої політики Петро І здійснив низку важливих реформ, що мали на меті створення на основі земель колишньої Русі нової імперії — Російської. Для цього планувалася широкомасштабна централізація і розбудова державного апарату, технічна та культурна модернізація.

У 1697-98 Петро побував за кордоном (у Німеччині, Голландії, Англії), де знайомився з різними сторонами європейського життя, техніки й культури. В ході Північної війни була створена (на основі рекрутської повинності) велика регулярна армія. В області влади і управління: утворено новий вищий орган виконавчої і судової влади Сенат (1711); замість старої приказної системи було створено колегії (1718-22), кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалась Сенату; запроваджено поділ на губернії (1708); реорганізовано вище церковне управління (ліквідація патріархату й утворення Синоду у 1721).

Петро І створив єдину систему поміщицького замлеволодіння з обов’язковою службою дворянства, запровадив нову систему податків, зокрема т. зв. подушне, видав указ про посесійних селян, за яким власникам заводів дозволялось купувати кріпаків. Практикував масове приписування селян до казенних і приватних мануфактур, мобілізацію селян і міщан в армію на будівництво мостів, фортець, каналів. Петро І вживав енергійних заходів для розвитку промисловості (металургійної, суднобудівної, текстильної тощо) та торгівлі при участі і контролі держави (система торговельно-промислових монополій, зокрема).

Дбав про поширення освіти, головним чином за рахунок завойованих територій (суттєво скоротивши Києво-Могилянську академію), книгодрукування (з 1710 — т. зв. гражданським шрифтом), запровадив юліанський календар (1700). За Петра І почала виходити перша газета “Ведомости” (1702) і силами європейських вчених у Петербурзі була заснована Академія наук (1724). Будь-які прояви політичної опозиції (стрілецький бунт у Москві 1698, т. зв. змова царевича Олексія 1718), соціального і національно-визвольного рухів в різних частинах держави (Астраханське повстання 1705-06, Булавінське повстання 1707-08 на Дону, Башкирське повстання 1717-18) жорстоко придушувались.

Російська імперія

Після перемоги в Північній війні і укладення Ніштадтського миру у вересні 1721 року Сенат і Синод вирішили піднести Петру титул імператора всеросійського з наступним формулюванням: “как обычно от римского сената за знатные дела императоров их такие титулы публично им в дар приношений и на уставах для памяти в вечные роды подписаны”.

22 жовтня (2 листопада) 1721 року Петро I прийняв титул, не просто почесний, свідчення про нову роль Росії в міжнародних справах. Пруссія і Голландія негайно визнали новий титул російського царя, Швеція в 1723, Туреччина в 1739, Англія і Австрія в 1742, Франція і Іспанія в 1745 і, нарешті, Польща в 1764 році.

Політика нищення України

Втім, будучи візіонером для своєї держави, Петро I всіляко перешкоджав незалежності України, висловлюючись про українців: “зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже”. Послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України.

Знищення Батурина

Після заключення гетьманом Іваном Мазепою угоди зі Швецією (1706) та шведсько-української поразки у Полтавскій битві 1709 за наказом Петра І була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. За різними оцінками, було знищено понад 14 тисяч жителів Батурина разом із жінками та дітьми. Саме місто після пограбування було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем. Понад 30 тисяч явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи позбавлено життя іншим чином. Для залякування мирного українського населення тіла невинно убієнних сплавляли на плотах.

Нищення Києво-Могилянської академії

У 1709 році цар Петро І примусив скоротити кількість студентів Києво-Могилянської академії із двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Зокрема, це Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький. Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.

Знищення гетьманства

Влада гетьмана була обмежена, а після смерті Івана Скоропадського (1722) Петро І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722), чим фактично було покладено край державній системі управління України. Спроба наказного гетьмана Павла Полуботка відстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і вища старшина були кинуті до Петропавловської фортеці, де Полуботок помер (1724).

Пам’ять поколінь

За Петра І десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів тощо, загинули від непосильної праці, хвороб і голоду. 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків. «Вікно в Європу» — місто Санкт-Петербург зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців.

Тому не дивно, що Тарас Шевченко про нього писав: «це той перший, хто розпинав нашу Україну». Цар Петро I — один із найжорстокіших катів України. Його злодіяння проти українського народу цілком співмірні зі злодіяннями Гітлера чи Сталіна.

Цитати Петра I

Трьом не вір: бабі, турку та тому, хто не п’є.

Говори коротко, проси мало, йди геть швидко.

Підлеглий перед начальником повинен мати вид придуркуватий, щоб розумом своїм не бентежити начальство.

Боярам в Думі говорити по ненаписаному, щоб дурість кожного помітна була.

Бути полоненим у коханки гірше, ніж бути полоненим на війні. У неприятеля швидше звільнишся, а у жінки окови довготривалі.

Гроші — артерія війни.

За признання — прощення, за приховування — немає помилування. Краще гріх явний, ніж таємний.

Затримка смерті подібна.

Зло тихо літати не може.

Коли цар підкоряється закону, тоді не насмілиться ніхто йти проти нього.

Мир — це добре. Але дрімати при цьому не варто, щоб не зв’язали рук, та й солдати щоб не перетворились на баб.

Дмитро Іванович Менделєєв (1834-1907) - великий росіянин учений-енциклопедист, хімік, фізик, технолог, геолог і навіть метеоролог. Менделєєв мав дивно ясне хімічне мислення, він завжди ясно представляв кінцеві цілі своєї творчої роботи: передбачення і користь. Він писав: "Найближчий предмет хімії складає вивчення однорідних речовин, з додаванням яких складені всі тіла світу , перетворень їхній одне в одне і явищ, що супроводжують такі перетворення".

Російський учений, член - кореспондент Петербурзької АН (з 1876 р.). Народився в Тобольську . Закінчив Головний педагогічний інститут у Петербурзі (1855 р.). У 1855-1856 р. - учитель гімназії при Ришельевскому ліцеї в Одесі. У 1857-1890 р. викладав у Петербурзькому університеті (з 1865 р. - професор), одночасно в 1863-1872 р. - професор Петербурзького технологічного інституту. У 1859-1861 р. знаходився в науковому відрядженні в Гейдельберзі . У 1890 р. залишив університет через конфлікт із міністром освіти, що під час студентських хвилювань відмовився прийняти від Менделєєва петицію студентів. З 1892 р. - учений-хоронитель Депо зразкових гирь і ваг, що у 1893 р. з його ініціативи було перетворено в Головну палату мір і ваг (з 1893 р. - керуючий).

Наукові праці відносяться переважно до тієї дисципліни, що називають загальною хімією, а також до фізики, хімічній технології, економіці, сільському господарству, метрології, географії, метеорології.

Досліджував (1854-1856 р.) явища ізоморфізму, що розкривають відносини між кристалічною формою і хімічним складом з'єднань , а також залежність властивостей елементів від величини їхніх атомних обсягів . Відкрив (1860 р.) "температуру абсолютного кипіння рідин".

Автор першого російського підручника "Органічна хімія" (1861 р.).

Працюючи над працею "Основи хімії", відкрив (лютий 1869 р.) один з фундаментальних законів природи - Періодичний закон хімічних елементів.

Розвив (1869-1871 р.) ідеї періодичності, увів поняття про місце елемента в Періодичній системі як сукупності його властивостей у зіставленні з властивостями інших елементів. На цій основі виправив значення атомних мас багатьох елементів (бериллия, індію, урану й ін.).

Пророчив (1870 р.) існування, обчислив атомні маси й описав властивості трьох ще не відкритих елементів - "экаалюминия" (відкритий у 1875 р. і названий галієм), "экабора" (відкритий у 1879 р. і названий скандієм) і "экасилиция" (відкритий у 1885 р. і названий германієм). Потім пророчив існування ще восьми елементів, у тому числі "двителлура" - полонію (відкритий у 1898 р.), "экаиода" - астату (відкритий у 1942-1943 р.), "двимарганца" - технецію (відкритий у 1937 р.), "экацезия" - Франція (відкрита в 1939 р.).

У 1900 р. Менделєєв і У. Рамзай прийшли до висновку про необхідність включення в Періодичну систему елементів особою, нульової групи шляхетних газів. Крім необхідності виправлення, що виявилася, атомних мас елементів, уточнення формул оксидів і валентності елементів у з'єднаннях , Періодичний закон направив подальші роботи хіміків і фізиків на вивчення будівлі атомів, установлення причин періодичності і фізичного змісту закону.

Менделєєв систематично займався вивченням розчинів і ізоморфних сумішей. Сконструював (1859 р.) пікнометр - прилад для визначення щільності рідини . Створив (1865-1887 р.) гідратну теорію розчинів. Розвив ідеї про існування з'єднань перемінного складу .

Досліджуючи гази, знайшов (1874 р.) загальне рівняння стану ідеального газу, що включає як частковість залежність стану газу від температури, виявлений (1834 р.) фізиком Б. П. Э. Клапейроном (рівняння Клапейрона-Менделеева).

Висунув (1877 р.) гіпотезу походження нафти з карбідів важких металів; запропонував принцип дробової перегонки при переробці нефтей.

Висунув (1880 р.) ідею підземної газифікації вугіль.

Займався питаннями хімізації сільського господарства. Разом з И. М. Чельцовым брав участь (1890-1892 р.) у розробці бездимного пороху. Створив фізичну теорію ваг, розробив конструкції коромисла, точнейшие методи зважування.

Член багатьох академій наук і наукових суспільств . Один із засновників Російського фізико-хімічного суспільства (1868 р.). У його честь названий елемент № 101 - менделевий.

АН СРСР заснувала (1962 р.) премію і Золоту медаль ім. Д. И. Менделєєва за кращі роботи з хімії і хімічної технології.

Менделєєв і Періодичний закон.

За чотири роки до відкриття Періодичного закону Д.И. Менделєєв, нарешті, знайшов спокій у сімейних справах і впевненість у своїх діях. У 1865 році він купив маєток Боблово недалеко від Клина й одержав можливість займатися агрохімією, який тоді захоплювався, і відпочивати там з родиною кожне літо.

У 1867 році Менделєєв став завідувати кафедрою загальної і неорганічної хімії фізико-математичного факультету Петербурзького університету, а наприкінці року йому надали довгоочікувану університетську квартиру. У травні 1868 року в Менделєєвих народилася улюблена дочка Ольга.

Особисте життя

Життя не завжди було прихильно до Менделєєва: були в ній і розривши з нареченою, і недоброзичливість колег, невдалий шлюб і потім розвід ... Два роки (1880 і 1881) були дуже важкими в житті Менделєєва. У грудні 1880 року Петербурзька академія наук відмовила йому в обранні академіком: "за" проголосувало дев'ять , а "проти" - десять академіків. Особливо непорядну роль при цьому зіграв секретар академії хтось Веселовский. Він відверто заявив: "Ми не хочемо університетських. Якщо вони і краще нас, то нам усе-таки їх не потрібно".

У 1881 році на превелику силу був розірваний шлюб Менделєєва з першою дружиною, що зовсім не розуміла чоловіка і, що дорікала його у відсутності уваги .

"Майстер чемоданних справ"

Улюбленим заняттям на дозвіллі в Менделєєва протягом багатьох літ було виготовлення валіз і рамок для портретів. Припаси для цих робіт він закуповував у Гостином дворі . Один раз, вибираючи потрібний товар, Менделєєв услыхал за спиною питання одного з покупців:

- "Хто цей поважний пан?"

- "Таких людей знати треба, - з повагою в голосі відповів прикажчик. - Це майстер чемоданних справ Менделєєв".

У 1895 році Менделєєв осліп , але продовжував керувати Палатою мір і ваг. Ділові папери йому зачитували вголос, розпорядження він диктував секретареві, а будинку наосліп продовжував клеїти валізи. Професор И. В. Костенич за двох операцій видалив катарактові, і незабаром зір повернувся...

Але повернемося до 1867 року.

Узимку 1867-68 року Менделєєв почав писати підручник "Основи хімії" і відразу стикнувся з труднощами систематизації фактичного матеріалу. До середини лютого 1869 року, обмірковуючи структуру підручника, він поступово прийшов до висновку, що властивості простих речовин (а це є форма існування хімічних елементів у вільному стані) і атомні маси елементів зв'язує якась закономірність.

Менделєєв багато чого не знав про спроби його попередників розташувати хімічні елементи по зростанню їхніх атомних мас і про виникаючим при цьому казусах. Наприклад, він не мав майже ніяк інформації про роботи Шанкуртуа, Ньюлендса і Мейера.

Вирішальний етап його роздумів наступив 1 березня 1869 року (14 лютого по старому стилі ). Удень раніш Менделєєв написав прохання про відпустку на десять днів для обстеження артільних сироварень у Тверской губернії: він одержав листа з рекомендаціями з вивчення виробництва сиру від А. И. Ходнева - одного з керівників Вільного економічного суспільства .

У Петербурзі в цей день було похмуре і морозно. Під вітром поскрипували дерева в університетському саду, куди виходили вікна квартири Менделєєва. Ще в постелі Дмитро Іванович випив кухоль теплого молока, потім устав , умився і пішов снідати. Настрій у нього було чудесне .

Несподівана думка

За сніданком Менделєєву прийшла несподівана думка: зіставити близькі атомні маси різних хімічних елементів і їхні хімічні властивості.

Недовго думаючи, на зворотній стороні листа Ходнева він записав символи хлору Cl і калію K з досить близькими атомними масами, рівними відповідно 35,5 і 39 (різниця усього в 3,5 одиниці). На тім же листі Менделєєв накидав символи інших елементів, відшукуючи серед них подібні "парадоксальні " пари: фтор F і натрій Na, бром Br і рубідій Rb, иод І і цезій Cs, для яких розходження мас зростає з 4,0 до 5,0, а потім і до 6,0. Менделєєв тоді не міг знати, що "невизначена зона" між явними неметалами і металами містить елементи - шляхетні гази, відкриття яких надалі істотно видозмінить Періодичну систему.

Після сніданку Менделєєв закрився у своєму кабінеті. Він дістав з конторки пачку візитних карток і став на їхній зворотній стороні писати символи елементів і їхні головні хімічні властивості.

Через якийсь час домочадці почули, як з кабінету стало доноситися: "У ! Рогата. Ух, яка рогата! Я ті здолаю. У !" Ці вигуки означали, що в Дмитра Івановича наступило творче натхнення.

Менделєєв перекладав картки з одного горизонтального ряду в інший , керуючись значеннями атомної маси і властивостями простих речовин, утворених атомами того самого елемента . У який раз на допомогу йому прийшло доскональне знання неорганічної хімії. Поступово почав вимальовуватися вигляд майбутньої Періодичної системи хімічних елементів.

Так, спочатку він поклав картку з елементом бериллием Be (атомна маса 14) поруч з карткою елемента алюмінію Al (атомна маса 27,4), за тодішньою традицією прийнявши бериллий за аналог алюмінію. Однак потім, зіставивши хімічні властивості, він помістив бериллий над магнієм Mg. Засумнівавшись у загальноприйнятому тоді значенні атомної маси бериллия, він змінив неї на 9,4, а формулу оксиду бериллия переробив з Be2O3 у Be (як в оксиду магнію Mg). До речі, "виправлене " значення атомної маси бериллия підтвердилося тільки через десять років. Так само змело діяв він і в інших випадках.

Поступово Дмитро Іванович прийшов до остаточного висновку , що елементи, розташовані по зростанню їхніх атомних мас, виявляють явну періодичність фізичних і хімічних властивостей.

Протягом усього дня Менделєєв працював над системою елементів, відриваючись ненадовго, щоб пограти з дочкою Ольгою, пообідати і повечеряти.

Увечері 1 березня 1869 року він набіло переписав складену їм таблицю і за назвою "Досвід системи елементів, заснованої на їхній атомній вазі і хімічній подібності" послав неї в друкарню, зробивши позначки для складачів і поставивши дату "17 лютого 1869 року" (це по старому стилі ).

Так був відкритий Періодичний закон, сучасне формулювання якого така:

Властивості простих речовин, а також форми і властивості з'єднань елементів знаходяться в періодичній залежності від заряду ядер їхніх атомів.

Менделєєву тоді було всього 35 років.

Видрукувані листки з таблицею елементів Менделєєв розіслав многим вітчизняним і закордонним хімікам і тільки після цього виїхав з Петербурга для обстеження сироварень.

До від'їзду він ще встиг передати Н. А. Меншуткину, хімікові-органікові і майбутньому історикові хімії, рукопис статті "Співвідношення властивостей з атомною вагою елементів" - для публікації в Журналі Російського хімічного суспільства і для повідомлення на майбутнім засіданні суспільства .

18 березня 1869 року Меншуткин, що був у той час діловодом суспільства , зробив від імені Менделєєва невелика доповідь про Періодичний закон. Доповідь спочатку не залучила особливої уваги хіміків, і Президент російського хімічного суспільства , академік Микола Зінін (1812-1880) заявив, що Менделєєв робить не те, чим варто займатися дійсному дослідникові. Правда, через два роки, прочитавши статтю Дмитра Івановича "Природна система елементів і застосування її до указівки властивостей деяких елементів", Зінін змінив свою думку і написав Менделєєву: "Дуже, дуже добре, пребагато відмінних зближень, навіть весело читати, дай Боже Вам удачі в досвідченому підтвердженні Ваших висновків . Щиро Вам відданий і глибоко Вас поважаючий Н. Зінін".

Так що ж таке періодичність?

Це повторюваність хімічних властивостей простих речовин і їхніх з'єднань при зміні порядкового номера елемента Z і поява в ряду властивостей максимумів і мінімумів, у залежності від значення порядкового (атомного ) номера елемента .

Наприклад, що дозволяє об'єднати в одну групу всі лужні елементи?

Насамперед , повторюваність через деякі інтервали значень Z електронної конфігурації. Атоми всіх лужних елементів мають на зовнішньої атомної орбитали всего один електрон, і тому у своїх з'єднаннях виявляють ту саму ступінь окислювання, рівну +І. Формули їхніх з'єднань однотипні: у хлоридів MCl, у карбонатів - М2СO3, в ацетатів - CH3COOM і так далі (тут буквою M позначений лужний елемент).

Менделєєву після відкриття Періодичного закону стояло зробити ще багато чого. Причина періодичної зміни властивостей елементів залишалася невідомої , не знаходила пояснення і сама структура Періодичної системи, де властивості повторювалися через сімох елементів у восьмого. Однак з цих чисел був знятий перший покрив таємничості: у другому і третьому періодах системи знаходилося тоді саме по сімох елементів.

Не всі елементи Менделєєв розмістив у порядку зростання атомних мас; у деяких випадках він більше керувався подібністю хімічних властивостей. Так, у кобальту Co атомна маса більше , ніж у нікелю Nі, у телуру Te вона також більше , ніж у иода І, але Менделєєв розмістив них у порядку Co - Nі, Te - І, а не навпаки. Інакше телур попадав би в групу галогенів, а иод ставав родичем селен Se.

Самому ж важливе у відкритті Періодичного закону - пророкування існування ще не відкритих хімічних елементів. Під алюмінієм Al Менделєєв залишив місце для його аналога "экаалюминия", під бором B - для "экабора", а під кремнієм Sі - для "экасилиция". Так назвав Менделєєв ще не відкриті хімічні елементи. Він навіть дав їм символи El, Eb і Es.

З приводу елемента "экасилиция" Менделєєв писав: "Мені здається, найбільш цікавим з безсумнівно відсутніх металів буде той, котрий належить до ІV групи аналогів вуглецю, а саме, до ІІІ ряду. Це буде метал, що випливає негайно ж за кремнієм, і тому назвемо його экасилицием". Дійсно, цей ще не відкритий елемент повинний був стати своєрідним "замком", що зв'язує два типових неметали - вуглець C і кремній Sі - із двома типовими металами - оловом Sn і свинцем Pb.

Не всі закордонні хіміки відразу оцінили значення відкриття Менделєєва. Уже дуже багато чого воно змінювало у світі сформованих представлень . Так, німецький физикохимик Вільгельм Оствальд, майбутній лауреат Нобелівської премії, затверджував , що відкрито не закон, а принцип класифікації "чогось невизначеного ". Німецький хімік Роберт Бунзен, що відкрив у 1861 році два нових лужних елементи, рубідій Rb і цезій Cs, писав, що Менделєєв захоплює хіміків "у надуманий світ чистих абстракцій".

Професор Лейпцігського університету Герман Кольбе в 1870 році назвав відкриття Менделєєва "спекулятивним ". Кольбе відрізнявся брутальністю і неприйняттям нових теоретичних поглядів у хімії. Зокрема , він був супротивником теорії будівлі органічних сполук і у свій час різко обрушився на статтю Якоба Вант-Гоффа "Хімія в просторі". Пізніше Вант-Гофф за свої дослідження став першим Нобелівським лауреатом. Але ж Кольбе пропонував таких дослідників, як Вант-Гофф, "виключити з рядів дійсних вчених і зарахувати них у табір спіритів"!

З кожним роком Періодичний закон завойовував усе більше число прихильників, а його відкривач - усе більше визнання. У лабораторії Менделєєва стали з'являтися високопоставлені відвідувачі, у тому числі навіть великий князь Костянтин Миколайович, керуючий морським відомством.

Тріумф

Нарешті, прийшов час тріумфу. У 1875 році французький хімік Поль-Эмиль Лекок ДЕ Буабодран відкрив у мінералі вюртците - сульфіді цинку Zn - передвіщений Менделєєвим "экаалюминий" і назвав його на честь своєї батьківщини галієм Ga (латинська назва Франції - "Галлія"). Він писав: "Я думаю, немає необхідності наполягати на величезному значенні підтвердження теоретичних висновків пана Менделєєва".

Помітимо, що в назві елемента є натяк і на ім'я самого Буабодрана. Латинське слово "галлус" означає півень, а по-французькому півень - "ле кок ". Це слово є й в імені першовідкривача. Що мав на увазі Лекок ДЕ Буабодран, коли давав назву елементові - себе або свою країну - цього , видимо , уже ніколи не з'ясувати.

Менделєєв точно пророчив властивості экаалюминия: його атомну масу, щільність металу, формулу оксиду El2O3, хлориду ElCl3,  сульфату El2(SO4)3. Після відкриття галію ці формули стали записувати як Ga2O3, GaCl3 і Ga2(SO4)3. Менделєєв угадав, що це буде дуже легкоплавкий метал, і дійсно, температура плавлення галію виявилася рівної 29,8 ос. По легкоплавкості галій уступає тільки ртуті Hg і цезієві Cs.

У 1879 році шведський хімік Ларс Нильсон відкрив скандій, передвіщений Менделєєвим як экабор Eb. Нильсон писав: "Не залишається ніякого сумніву, що в скандії відкритий экабор... Так підтверджуються нагляднейшим образом розуміння російського хіміка, що не тільки дали можливість пророчити існування скандію і галію, але і передбачати заздалегідь їхні найважливіші властивості". Скандій одержав назву на честь батьківщини Нильсона Скандинавії, а відкрив він його в складному мінералі гадолините, що має склад Be2(Y,Sc)2Fe2(Sі4)2.

У 1886 році професор Гірської академії у Фрайбурге німецький хімік Клеменс Винклер при аналізі рідкого мінералу аргиродита складу Ag8Ge6 знайшов ще один елемент, передвіщений Менделєєвим. Винклер назвав відкритий їм елемент германієм Ge на честь своєї батьківщини, але це чомусь викликало різкі заперечення з боку деяких хіміків. Вони стали обвинувачувати Винклера в націоналізмі, у присвоєнні відкриття, що зробив Менделєєв, що вже дав елементові ім'я "экасилиций" і символ Es. Збентежений Винклер звернувся за порадою до самого Дмитра Івановичу . Той пояснив, що саме першовідкривач нового елемента повинний дати йому назва .

Угадати існування групи шляхетних газів Менделєєв не міг, і їм спочатку не найшлося місця в Періодичній системі.

Відкриття аргону Ar англійськими вченими У. Рамзаем і Дж. Релеєм у 1894 році відразу ж викликало бурхливі дискусії і сумніви в Періодичному законі і Періодичній системі елементів. Менделєєв спочатку порахував аргон аллотропной модифікацією азоту і тільки в 1900 році під тиском незаперечних фактів погодився з присутністю в Періодичній системі "нульової" групи хімічних елементів, що зайняли інші шляхетні гази, відкриті слідом за аргоном. Тепер ця група відома під номером VІІІА.

У 1905 році Менделєєв написав: "Очевидно, періодичному законові майбутнє не грозить руйнуванням, а тільки надбудови і розвиток обіцяє, хоча як русского мене хотіли затерти, особливо німці".

Відкриття Періодичного закону прискорило розвиток хімії і відкриття нових хімічних елементів.

Іван Микитович Кожедуб народився  8 червня 1920 року, в селі Ображіївка, Сумська область. Радянський військовий діяч. Льотчик-ас часів Другої Світової війни, найрезультативніший льотчик-винищувач в авіації союзників. Тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1944, 1945). Маршал авіації (1985).

Закінчивши у рідному селі семирічну школу, вступає в 1934 році до школи робітничої молоді в Шостці. Восени 1936 року розпочинає навчання в Шосткинському хіміко-технологічному технікумі і одночасно в місцевому аероклубі.

У Червоній Армії з 1940 року.

У 1941 році закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків. Служив в ній інструктором.

П'ятдесят друга зірка на фюзеляжі — реактивний «мессершмітт», «секретні крила» люфтваффе. Перший в історії реактивної ери літак, збитий в повітряному бою та ще й гвинтовим противником. Це сталося 15 лютого 1945 р. над річкою Одер. Кожедуб збив реактивний винищувач Me-262 унтер-офіцера К. Лянге з I./KG(J)54. «На реактивний літак сів ас, який мав 180 збитих літаків, — згадує генерал-полковник авіації в відставці Сергій Горєлов. — Швидкість потужна. Доганяє. Особливо коли заґавишся, а він по прямій, без маневру йде».

Німецький ас шукав Кожедуба, полював на нього, але Кожедуб знайшов його скоріше. Реактивного «мессера» переграв не швидкістю, а самою лише майстерністю. В небі Франкфурта-на-Одері. На максимальній межі можливостей літаків, при величезних перевантаженнях, він із своїм веденим зайшли у хвіст «мессершмідту». Титаренко — його літак був трохи вище — відкрив вогонь першим. Ме-262 — і це була вже паніка — тікає вліво, і тут його зустрічає Кожедуб. І гордість німецького авіапрому перетворюється у вогненну кулю.

До кінця війни гвардії майор Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 64 літаки противника (сюди не входять 2 американських P-51, збиті ним весною 1945 року, які першими напали на нього, напевне прийнявши за гітлерівця). Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190, провів в небі Берліна. За всю війну жодного разу не був збитий. Його вважають найкращим асом авіації союзників.

Після війни працював на відповідальних посадах у ВПС, у 1950–1953 рр. командував авіадивізією, що воювала в Північній Кореї. З 1964 р. — 1-й заступник командуючого авіацією Московського Військового округу, з 1971 р. працював у центральному апараті ВПС, з 1978 р. — у групі генеральних інспекторів МО СРСР.

Про Кожедуба знятий документальний фільм «Таємниці століття. Дві війни Івана Кожедуба».

Помер 8 серпня 1991 року. Похований в Москві на Новодівичому цвинтарі.

Нагороди:

Тричі Герой Радянського Союзу (04.02.1944, № 1472; 19.08.1944, № 36; 18.08.1945, № 3);
Кавалер двох орденів Леніна (04.02.1944; 21.02.1978);
Кавалер семи орденів Червоного Прапора (22.07.1943, № 52212; 30.09.1943, № 4567; 29.03.1945, № 4108; 29.06.1945, № 756; 02.06.1951, № 122; 22.02.1968, № 23; 26.06 .1970, № 537483);
Кавалер ордена Олександра Невського (31.07.1945, № 37500);
Кавалер ордена Вітчизняної війни I ступеня (06.04.1985);
Кавалер двох орденів Червоної Зірки (04.06.1955; 26.10.1955);
Кавалер ордена «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» II ступеня (22.02.1990);
Кавалер ордена «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» III ступеня (30.04.1975);
Кавалер ордена Бойового Червоного прапора МНР;
медалями;
Почесний громадянин міст: Суми, Шостка, Чугуїв, Куп'янськ, Бєльці (Молдова), Калуга (Росія) та інших.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року у місті Холм (тепер місто Хелм на території Польщі). Походив, як пише він у своїй біографії, з бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що гніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки й паламарі. Дід Михайла, Федір, переїхав свого часу під Київ, у село Лісники, що допомогло батькові Грушевського, Сергію Федоровичу, здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності.

Дитячі роки Михайло провів на Північному Кавказі, куди батько переїхав працювати, - спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі зрідка відвідуючи Україну.

1880 р. М. Грушевський вступив до Тифліської гімназії, у якій діставав і читав літературу з історії, літератури, етнографії України. У гімназії Грушевський робить і перші спроби пера (написав кілька оповідань, про які схвально відгукнувся І. Нечуй-Левицький). Після закінчення гімназії Михайло мріяв потрапити до Києва. Проте батько довго не погоджувався відпускати хлопця до "матері міст руських", боячись українського запалу Михайла і наляканий тодішніми студентськими "історіями". Однак згодом батько все ж дає згоду на поїздку сина до Києва.

Протягом 1886 -1890 pp. Михайло навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. На третьому курсі Грушевський почав виконувати наукову роботу, запропоновану професором Антоновичем, "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця отримала золоту медаль, і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії.

Протягом 1890-1894 pp. Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

На початку 1891 р. професор Антонович, повернувшись із подорожі у Галичину, запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планувалося згодом відкрити у Львівському університеті. Молодий учений прийняв цю пропозицію.

У травні 1894 р. Грушевський захистив дисертацію на ступінь магістра. Того ж року він переїхав до Львова й очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Брав активну участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, очоливши його 1897 року. Працюючи у Львові, Грушевський гостро відчув ставлення поляків до української культури, українського етносу. З цієї причини погіршилися стосунки Грушевського із польською університетською колегією.

Навіть за несприятливих для роботи умов Грушевський плідно працює. У Львівському університеті він розробив і читав протягом семи семестрів загальний курс історії України. Цей лекційний курс мав стати основою майбутньої книги.

Протягом 1897-1898 pp. Грушевський написав і видав перший том "Історії України-Руси", 1898 р. - другий том, а протягом 1900 р. - третій, що містив давній період історії України.

Починаючи з 1906 р. діяльність Грушевського дедалі більше зміщується до Києва, на Лівобережну Україну. Цього ж року він їздив до Петербурга і брав участь у роботі української фракції І Державної думи та Українського клубу і редакції заснованого тоді "Украинского вестника".

1907 p. Грушевський у Києві керував Українським науковим товариством (УНТ), яке, за його задумом, мало стати фундаментом майбутньої Академії наук України. 1910 р. Грушевський випустив першу частину першого тому "Киевская Русь", протягом 1913-1914 pp. - два томи "Истории украинского казачества" .

Початок Першої світової війни застав Грушевського в Карпатах на відпочинку. Звідти він із сім'єю від'їжджає до Відня, а потім через Італію та Румунію повертається до Києва. У середині грудня 1914 р. Грушевського заарештовують, обвинувачуючи у причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. У лютому 1915 р. М.С. Грушевського висилають етапом до Сибіру як українського сепаратиста і "мазепинця". Проте заслання в Сибір замінили засланням до м. Симбірська, де Грушевський прожив до осені 1915 р. Згодом його переводять до Казані, а потім до Москви, під нагляд поліції і з позбавленням права педагогічної та громадсько-політичної діяльності.

У Москві М.С. Грушевський продовжує роботу над багатотомною "Історією України-Руси".

Лютнева революція у Петрограді дала Грушевському волю. 4 березня в Києві утворюється Центральна рада, яка взяла на себе функцію центрального органу руху українського громадянства за "своє право і втрачені вольності". М. Грушевського заочно обирають головою Центральної ради. 12 березня 1917 р. він повертається з Москви до Києва. 14 місяців, протягом яких існувала Центральна рада (з березня 1917-го по 1918 p.), М. Грушевський був її незмінним головою - першим спікером першого українського парламенту. 10 червня 1917 р. Центральна рада першим своїм Універсалом проголосила автономію України у складі Російської федеративної республіки, а 15 червня обрала і затвердила перший український уряд на чолі з В. Винниченком.

29 квітня 1918 р. Центральна рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, започаткувавши інститут президентства у нашій країні.

З падінням Центральної ради, після перевороту гетьмана П. Скоропадського Грушевський знаходився в підпіллі і переховувався за межами Києва. До міста він повернувся в грудні 1918 p., коли припинила своє існування Гетьманська держава.

На початку лютого 1919 р. Грушевський виїхав спочатку до Кам'янця-Подільського, де редагував газету "Голос Поділля" і працював над підручником "Історія України для трудової школи", а згодом - за кордон у складі делегації Української партії есерів на конференцію II Інтернаціоналу. Перебуваючи в еміграції, Михайло Сергійович змушений був змінювати місця проживання, мешкаючи із сім'єю то в Празі, то у Відні, то в Женеві. У цей час Грушевський редагував часописи "Борітеся - поборете!", "Наш стяг", а також плідно працював над багатотомною "Історією української літератури". В еміграції Грушевський дедалі більше відходить від політики й повертається до науки; повністю поринає в роботу в Українському соціологічному інституті в Празі. Разом з дочкою Катериною видає французькою мовою книги "Початок соціалістичного руху на Україні і женевський соцгурток", "З історії релігійної думки на Україні" та інші. Оселившись 1922 року в Бадені під Віднем, Грушевський займається лише "Історією української літератури" (написав чотири томи).

Восени 1923 р. М.С. Грушевського обирають дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У березні 1924 р. він приїздить із сім'єю до Києва, сподіваючись завершити працю над багатотомною "Історією України-Руси". У січні 1929 р. Михайла Сергійовича, єдиного з тодішніх членів Всеукраїнської академії наук, було обрано дійсним членом Академії наук СРСР. Атмосфера репресій 1930-х pp. не оминула й Михайла Грушевського. Дедалі ширше почала розгортатися кампанія проти історичної школи, яку він створив після повернення з еміграції в Україну. Більшовики взяли курс на створення безнаціонального радянського суспільства, тому Грушевський був більше не потрібний. Ученого заарештовують, звинувачують в антирадянській діяльності та організації "Українського національного центру", проте через деякий час відпускають і забирають з Києва до Москви на постійне місце проживання.

Останні три роки життя, проживаючи в Москві, Грушевський як академік АН СРСР працював над "Історією України-Руси". І сьогодні цей твір - найповніша історія нашої держави.

Помер Михайло Сергійович раптово, 25 листопада 1934 p., на 68-му році життя в Кисловодську, де він перебував на відпочинку в санаторії. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Його ім'я присвоєно Інституту української археографії та джерелознавства НАН України.